Головна » Файли » Творчий Всесвіт » Творчий Всесвіт

ТВОРЧИЙ ВСЕСВІТ
12.03.2016, 21:21

Ірина ХОХОДРА

Українка. Вінничанка. Здобуваю про­фе­сію журналіста у Вінницькому педуніверсите­ті. Вірю, що своїми справами зможу зробити цей світ хоча б трішки кращим.

 Немає нічого неможливого. Якщо чогось прагнеш – то обов’язково досягнеш, якщо ж ні – то, мабуть, не так ти цього хотів. Позитивні, життєрадісні і вольові люди – близькі мені по духу. Не люблю лицемірних, підлих та лінивих. Моя мета робити людей, що спілкуються зі мною, на крихту щасливішими.

ЖУРНАЛІСТ – МОЯ ПРОФЕСІЯ

Хто ж вони ті особистості, які здобувають вищу освіту в галузі знань «Журналістика»? Можливо, це ті, хто навіть найменшого уявлення не має про цю спеціальність, тобто студенти-першокурсники? Чи справжні «акули пера», для яких журналістика – це покликання. Спільне, що усіх об’єднує, це єдина група крові.  Адже таких творчих натур помітно неозброєним оком.

Зазвичай задатки майбутнього «майстра слова» проявляються ще в дитинстві. Першою ознакою є невгамовна балакучість. Другою – намагання завжди і всюди всунути свого носа туди, куди не слід. Можливо, це лише міф про все сущу діяльність журналістів, але кожному з нас добре відомо, що скільки їх не годуй, все одно просять сенсацій. Так воно і є, бо що ж то за журналіст, якого ніщо, ніхто і ніколи не цікавить. Ганьба такому «професіоналу»!

  Журналіст – він же фотограф, письменник, диктор, літератор, коректор, мовознавець, і, як на мене, – людина з даром уміло й доступно донести потрібну інформацію широкому загалу. Цінність будь-якого журналіста полягає в своєчасному і правдивому інформуванні суспільства. Це люди, які формують громадську думку, в їхніх руках знаходиться рушійна сила, до них прислухаються, їм довіряють.

  Галузь, яка зовсім недавно не мала права на існування, нині  успішно розвивається. Минали роки, століття, потреба людей в інформації з часом зростала. І допоки вона їх цікавитиме, доти існуватимуть журналісти. Таким чином, журналістика як професійна діяльність, набула світового масштабу і здобула неабияку популярність серед молоді, людей різного віку, статі, статусу та професій.

Та якби це все гарно і привабливо не звучало, проте, є декілька досить суттєвих мінусів. Робота журналіста була , є і залишається однією з найнебезпечніших у світі. За свою правду вони можуть розрахуватися власним життям. Багатьом з них погрожують, усіляко намагаючись зашкодити їхній професійній діяльності. До того ж, журналіст повинен мати стійку нервову систему, бути готовим до труднощів, які якнайшвидше  потрібно подолати. Незважаючи на усе це, вони щодня ризикують і виконують свій обов’язок перед народом.

Бути чи не бути журналістом вирішуватиме кожен самостійно. Лише добряче зваживши всі «+» та «–» слід вирішити, чи потрібно нам це, для чого, і чи готові ми до того, що принесе нам ця професія. А тим, хто безперечно вирішив раз і назавжди поєднати своє життя з журналістикою, раджу наполегливо йти до своєї мети, робити усе можливе та неможливе, щоб досягти бажаного успіху. І ні в якому разі не лінуватись. Це важка та кропітка праця. Та, на жаль, нічого легкого в житті немає. А тому, здійснення усіх заповітних мрій залежить тільки від нас самих. Отож, якщо ти серцем відчуваєш, що це твоє, і душа тягнеться до всього нового, ти володієш влучним словом, тоді – це саме те, що тобі потрібно.

Ти обрав правильний шлях. Хочеш досягти успіху? Тоді пам’ятай – все в твоїх руках. Не задумуючись поринь у світ журналістики, навчайся, експериментуй, практикуй, слідкуй за чистотою мови, обмінюйся досвідом, спілкуйся з наставниками, щодня відкривай для себе світ по-іншому. Якщо ти готовий до цього, тоді не зволікай, йди вперед і не зупиняйся…

Ірина ХОХОДРА

Ірина ПАЛАМАРЧУК

Для когось я донечка, для когось – сестра, для когось – онучка, а комусь вже встигла стати дружиною та невісткою. Звуть мене Ірина і я розміняла другий десяток. Моя маленька Батьківщина – то мальовниче село на березі річечки Згар – Мізяків. Тут мені подарували життя і виростили мама Галя і тато Вася, вони, до слова, є моїм найдорожчим скарбом.  Тут же закінчила 11 класів школи, до якої 7 років ходила зі старшою на 4 роки сестрою Оленкою. Дитиною росла активною, ініціативною та, казали, що здібною. Після школи винесла на шиї «золоту» медаль за високі досягнення в навчанні. Завжди цікавилась музикою, танцями. Писати почала ще у початкових класах, коли вчителька доручала писати тексти про літні/зимові канікули та ін. У  5 класі написала перший вірш. Завжди цікавило все нове і невідоме, тому 2014 року «поцікавилась» невідомим терміном «заміжжя» і ось вже рік ношу почесне звання «дружина». Люблю життя зі всіма його плюсами і недоліками.

СОЛДАТУ З ПЕРЕДОВОЇ: ДЯКУЮ, ЩО ЖИВУ

Напевно, було б доречно почати писати зі слів «Привіт, я Іра, мені двадцять». Так колись писала листи в редакцію улюбленої дитячої газетки. Але хіба ж то важливо, хто я і скільки мені «стукнуло»? Тому почну по-іншому: привіт, я вірю в Тебе. Здавалось, прості слова, які тепер називають пафосним словом «банальні». Але ж Ти там розумієш, що вони не такі, правда? Хочу вірити: з перших стрічок зрозумів, що в цьому посланні не буде гучних фраз і пустих непотрібних розповідей, що «приправлені» цитатами з якоїсь популярної соцмережі.

А що можна запитувати в таких, як Ти? Розумію, що питати про справи – це якось по-дурному чи що… Про настрій… І так зрозуміло, що він бойовий і, як завше, оптимістичний. Питати про щось особисте не маю права. Давай краще що-небудь розповім? Знаєш, я живу в світі, де писати листи стало немодно. Причому сталось це вже давно. Ти не повіриш, але коли подружка запитала, що подарувати на свято, я попросила, аби та написала лист. Конвертик, в якому лежить шматочок моєї душі, ось що захотілось тобі надіслати… Тобі, солдату з передової.

Знаєш, знайомий чоловік сказав, що душа в текстові зараз не вважається необхідною. Значить, я тобі надсилаю не просто купку слів, а щось трохи інтимніше.

Колись, коли брат служив на строковій службі далеко від дому, я диктувала сестрі все, що хотіла йому сказати, бо написати сама ще не вміла. То, напевно, були мої перші і останні листи. Тепер я теж пишу в армію і, здається, теж рідній людині. Ти теж мене такою вважаєш? Інакше, чому б захищав ціною власного здоров’я… Маю велику надію, що коли читатимеш ці стрічки, ворожі кулі не літатимуть над Твоєю головою. А небо буде мирним, як у нас на Поділлі. Якби тільки була можливість, охоче запросила б Тебе до свого батьківського дому… І байдуже, скільки Тобі років, який соціальний статус маєш поза фронтом. Тут по-особливому затишно. Це місце, де живе моє натхнення. Кожна деталь не може не надихати. Тобі б тут обов’язково сподобалось. І люди тут хороші. Правда зрозуміла я це зовсім недавно – коли всі збирала кошти на бронежилет і каску для односельчанина, якого забрали на фронт. До цього в селі діяв закон «Моя хату скраю». Знаєш, може, в цьому і плюс тієї клятої війни? Люди змінюються, менталітет не той. 

Сьогодні, коли стоячи на зупинці, розмовляла українською, бабуся, родом із «совєтского союза»,  назвала бандерівкою. Не знаю, чому, але ніякої образи не відчула. Бо ж за таких «бандерівців» Ти і воюєш.

Розумію, що говорити зараз про те, що Ти мусиш себе берегти, сенсу немає. В Тебе ця думка і так бігучою стрічкою цілодобово в голові. Будь сильним. Ти – частина великої історії шляху до перемоги. Бо вона буде! Не «пабєда», бо, як хтось казав, це те, що просто йде після біди. Буде саме перемога – після всього цього пекла ми будемо МОГТИ ще більше. Я вірю в Тебе. Дякую, що живу.

Ірина ПАЛАМАРЧУК 

Ірина БОГАЧУК

Народилася навесні під покровительством Венери і знаком Тельця. Назвали Іриною, адже це імя дароване мені ангелом. Люблю батьковий гумор, мамину ласку, братів сміх. Обожнюю запах кави й білі лілії. Боюся невизначеності й самотності. Вважаю, що кожна людина повинна бути відкритою світу, вміти аналізувати свої вчинки і неодмінно виправляти помилки.

Люблю сидіти під теплою ковдрою і дивитися у вікно, коли йде сніг. Остерігаюсь егоїзму й розчарувань. Ціную спілкування з щирими,  добрими,  веселими людьми. Читаю О.Кобилянську й Е. Асадова,  дивлюся телепередачу «Світ навиворіт», танцюю.

Мрію ніжним порухом торкнутись високого журналістського мистецтва. Насолоджуюся цвітом вишневого саду й безкрайнім синім небом над ним. Безмежно вдячна долі та близьким за те, що маю в житті.

УБИВЧА ЛЮБОВ

Вона лежала в труні така молода. Їй ще не було й девятнадцяти. Гарне, бліде, обезкровлене обличчя і чорне волосся, ледь помітне з-під фати не лише лякали, а й зачаровували. Її вбили просто в аудиторії Вінницького педінституту. Перерізали горло.

Вікторія працювала піонервожатою в одній із вінницьких шкіл. Водночас навчалася на підготовчих курсах у виші. Захоплювалась історією, хотіла стати вчителькою. Не склалось.

Вони познайомилися восени 1985 року неподалік Вінницького педінституту. Такий галантний, розумний, далекоглядний. Вона думала, що це кохання з першого погляду, про яке пишуть у книжках. Віта літала немов на крилах. Їй хотілося заявити всьому світу, що це саме той, кого вона чекала все життя. І він – ерудований, інтелігентний студент Київського університету звернув увагу не на когось, а саме на неї. Так гарно вмів говорити, читав вірші. Змушував посміхатись одним лише поглядом. Віта вирішила познайомити хлопця з батьками. Передбачуваним стало те, що й вони були вражені: «Який хороший юнак! У наш час таких зовсім мало».

З кожним днем він прив’язував її до себе все більше й міцніше. Здавалося, що навіть почав контролювати. Вона ж лише дякувала , адже була впевнена, що надмірна опіка – вияв справжнього кохання.

Одного разу відбулася серйозна розмова, яка вартувала Віті життя. Уперто сказав: «Для чого тобі цей інститут? Ти все одно станеш моєю дружиною. Я повністю забезпечуватиму нашу сім’ю!». Дівчина розсердилася, зопалу відштовхнула хлопця, хоч він намагався її обійняти. «Я хочу навчатися і стати вчителькою. Це моя мрія! Я робитиму так, як задумала», – заперечила. «Ні! Ти будеш виконувати те, що скажу я», – майже божевільним голосом відповів. «Буду чинити так як хочу. Ніхто не вказуватиме мені, що робити. Я щиро тебе кохаю, але це не дає права розпоряджатися моїм життям. Я не житиму, як твоя невільниця!», – скрикнула Віта. «То не живи взагалі!», – холодно, безжально, злісно прошепотів він. В пустій аудиторії запанувала моторошна тиша… . Трапилася коротка, страшна й остання розмова у житті Віти – дівчини, в якої все життя було попереду, яка мріяла про педагогічну освіту, безтурботну молодість і щасливу сім’ю.

Її знайшли на другий день. Вона лежала бліда й така юна, але нежива. Кохання перетворилося на хворобу, яка безжально забрала життя. Минуло після цієї трагедії більше тридцяти років. Зараз у Вікторії, напевно, були б уже онуки, але зла доля вирішила інакше. Обірвалося молоде життя, втрачено зв’язок поколінь. Чи покараний убивця? Визнали непідсудним. Кажуть, став пацієнтом закритого відділення психіатричної лікарні.

 На жаль, любов буває не лише всеперемагаючою, а й убивчою.

Ірина БОГАЧУК

Ольга ПАХОМОВА

Народилася у м. Хмільнику в квітні, коли цвітуть тюльпани і рясно падають зорі на нічному небі. Нудьгувати не доводилося з перших секунд жит­тя. Як­що більшість немовлят, при народженні просто кри­чать, то я цілком усвідомлено верещала до своєї «двійняшки»: «Ей, сестрице! Ми ж просто бавилися. Що за халепа?». Даша верещала у відповідь: «Це все через тебе! Ось бачиш куди твої забавки привели! Де ми?».

З тих пір «забавки» не припинялися. Вроджена алергія на нудьгу штовхала непосидючу дитину то на заняття танцями, то на уроки з гітари, то на гурток театрального мистецтва, навіть і не згадаєш все. І все, здається, подобалося, але рано чи пізно набридало. Аж поки, блукаючи одного разу після школи, мене чи то інтуїція, чи то доля, не завела прямісінько до дверей гуртка журналістики. І от зайшов туди майбутній хакер (не смійтеся, я вірила, що це дійсно професія),  а вийшов – журналіст!

Відтоді щовечора все сімейство слухало одну веселу пісеньку, під назвою «я буду журналістом» та раділо, що їхнє чадо вже не нудьгує. Там же, за вікнами журналістського гуртка, під старою як світ турецькою фортецею, (свідком славного минулого нашого крихітного, але амбіційного містечка), сидячи на зігнутому дереві (назви якому досі не знаю) я навчилася віршувати.

СОНЦЕ ПОТОНУЛО В ХМАРАХ

Чомусь, коли шокуюча звістка, раптом, до тебе доходить,  цьому ще довго не ймеш віри, ще довго це не вкладається в голову, не хоче формуватися в закінчену думку, ще довго залишається просто фактом, якому можна не вірити, але від якого неможливо втекти.

Коли тиждень тому ведуча на центральному каналі з якось невластивою їй розгубленістю та тривогою повідомила, що передбачення астрофізиків справджується, та нашому сонцю, а отже і всім нам, загрожує катастрофа, я засміялася. І сміючись написала тобі листа: «Уявляєш! Новий кінець світу. Як би це не проспати. Розбудиш мене, а?». І думала зовсім не про катастрофу, а про те, що як би було добре, якби ти міг таки мене розбудити тим вересневим днем, про який, чомусь, так багато говорять. Але, здається, усі хто багато говорили, насправді, не  вірили. Це так завжди буває, коли не віриться до останнього. «Кажуть, сонце погасне. Ти віриш? Я - ні, та й яка різниця? У мене є власне сонце…» - і ціле море привітних смайлів. – «…люблю тебе, сонечко».

Відчуття неминучості з’явилося лише зараз, коли по усім радіо, усім телевізорам, усім аудіопрогравачам в супермаркетах, усюди, звідки можна було щось почути, спокійно повідомили: «Сонце погасне сьогодні о дев’ятій. Після того як воно перестане випромінювати енергію, ми ще бачитимемо та відчуватимемо його 8 хвилин». Це навіть було не повідомлення, а скоріше прощання. І, якщо раптом, десь далеко, залишиться згадка про нашу крихітну блакитну точку серед безмежного космосу, то саме ця спокійна промова стане кульмінацією коротенької в межах всесвіту, але грандіозної для нас спільної історії.

Дивно, як до жаху флегматично відреагували майже всі. На вулицях не панувала анархія, не чути було пожежних сирен, брязкоту розбитого скла, криків, плачу. Точно, як у оповіданні Бредбері «Завтра кінець світу». Пам’ятаю, як шокував колись мене цей твір. А тепер стоять перед очима рядки маленької книжечки в російському перекладі: «- Боишься? - Нет. Я всегда думала, что будет страшно, а оказывается, не боюсь. - А нам вечно твердят про чувство самосохранения - что же оно молчит?

- Не знаю. Когда понимаешь, что все правильно, не станешь выходить из себя. А тут все правильно.» Все настільки правильно виявилося, що ніхто нікуди не спішить, не намагається здійсните те, що не встиг, про що забув. І це єдине, що мене лякає, єдине що не дає спокою. Я не можу з цим змиритися, цікаво, а ти? Ти ж ніколи не любив Бредбері.

 Співали пташки, дещо нервово гуділи трамваї, люди гуляли, розмовляли, і всі без винятку чекали на свою восьму хвилину. А ти? А Ти? Ну де ж ти..

А ти за тисячі клятих кілометрів.

  Здається, я знала, що так буде. Здається, всі знали. І сонце зраз яскраве, як ніколи. І мільйони поглядів прикуті до нього. Та немає страху, немає паніки,  ані на вулицях, ні в скверах, ті в затишних двориках, ні в тихих маленьких кімнатках, як моя. Годинник, що завжди, чомусь спішить, сьогодні, здається, співчуває нам та вибиває спокійний, неквапливий ритм.

20:00. Ну от і все? Ні. Ще цілих 8 хвилин. Ще одне маленьке життя. Можливо, прожите яскравіше ніж усі години, роки, десятиліття, що були до цього. 8 хвилин – це ціле море ніжних поцілунків, це десятки найтепліших слів, це кружка гарячого чаю, велике солодке яблуко, одна коротка дотепна історія, це міцні материнські обійми, це щире потискання руки, це погляди мільярдів крихітних Землян у безкінечність всесильного неба. Ще 8 хвилин я віддано чекатиму на тебе, точно так, як останні півтора роки.  Ще 8 хвилин я знатиму, що  ти неодмінно повернешся. Ще 8 хвилин житиме одна на двох прекрасна мрія.

20:03. Сонце купається в хмарах, ніби не може насититися, нарадітися цим палаючим горизонтом. Промінці скачуть по дахах, деревах, біжать дорогами, стежками, зазирають у вікна. Чому мені здається, що якби ти зараз був поруч, Якби стояв зі мною тут, у цій кімнаті, осяяний промінням, якби розділив зі мною свої 8 хвилин, сонце б ніколи для нас не погасло. Воно б сховалося лише на мить, на останню секунду восьмої хвилини, воно б просто потонуло в хмарах…

20:05. Тиша, яка, раптом, охопила усе довкола, колись здалась би мені музикою, зараз – вона нестерпна. І в останні хвилини захотілося вирватися звідси, бігти так швидко, як тільки можу. Зірвати ці двері, що так підступно мовчать, вистрибнути з кімнати і бігти, бігти, аби тільки бути на шляху до тебе. Ні, постривай, сонце! Загорнися, сховайся від смерті в хмарах. Пост…

«тук-тук-тук»

20:06. – Це ти?..

Ольга ПАХОМОВА

Марина ДЯЧЕНКО

Одного липневого ра­н­ку, а саме одинадцятого числа тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року, на світ з’явилася я, Марина Дяченко. Із дитинства знаходила на свою голову різноманітні «пригоди». У дитячий садок піти не вдалося. Грамотності навчала мама. Тому, коли із гордо піднятою головою йшла до школи із солідним статусом «гімназія», вже вміла читати й писати. Довгий час була старостою, головою культмасового сектора класу.

Коли прийшов час замислитися про вступ до вищого навчального закладу, обрала напрям підготовки «Журналістика» Вінницького педуніверситету. На другому курсі мене призначили редактором молодіжного видання «Студентська територія». На третьому – редактором газети «Педагог».

Отож, це лише початок моєї біографії, очікуйте, сподіваюся, щасливого продовження…

С Л Ь О З А

Відчуваю клубок, що підкочується до горла. З усіх сил стримую себе. Зациклююся на тому, що сильна! Очі все ж стають кришталевими… Ні, не треба! Подумки молю сльозу зупинитися:

– Я завжди намагаюся стримати тебе в собі. Негоже мені показати, що ти є.

– Чому ж? Невже зовсім не потрібна? Але ж я частинка твоєї душі…

– У цьому вся й суть. Не варто усім знати про те, що всередині мене, тому завжди намагаюся тримати себе в руках. Долати перешкоди й сприймати все, що сталося, як належне. Можливо, це не зовсім правильно, але в цьому є я. Не хочу, аби оточуючі вважали мене слабкою й беззахисною. Не завжди добре розкриватися навіть друзям і коханим. Вони самі повинні знайти ту «живу» іскринку, побачити індивідуальність, тоді жодна маска не затьмарить єства.

– Але ж іноді краще відпустити свою душу, дати їй волю, аби вона розправила крила, наче метелик.

– Це можливо лише наодинці із собою. Так, іноді стає набагато легше, коли ти скочуєшся моєю щокою. Коли солона краплинка обпікає шкіру. Часом хочеться, аби її приховав дощ. Думаю, інколи варто бути стервом, що ніколи не боїться впасти в очах оточуючих, має невимовну впевненість у власних силах. Я намагаюся удосконалюватися, вміти програвати, а також вчитися на чужих помилках (хоча і своїх не оминаю). Сльози ж тут недоречні, не варто потурати власним слабостям.

– Ти усіма шляхами намагаєшся приховати мене й навіть позбутися. Вдавати, що я висохла.

– Розумієш, я просто не хочу бути слабкою!

Вдихнувши побільше повітря у груди, заспокоїлася. Вкотре затаїла в собі таємницю. Поправила макіяж, зачіску і рушила вперед. Вперед і тільки вперед!

Марина ДЯЧЕНКО

Катерина ЗУЛІНСЬКА

Подолянка, яка народилася в місті над Бугом 11 лютого 1994 року. Здобуваю журналістську освіту у Вінницькому педуніверситеті.

Радію, що обрала журналістський шлях, адже познайомилася з прекрасними людьми, які сіють зерна в студентські серця, навчилася і дізналася багато нового, захопливого, а найголовніше – зрозуміла, що дійсно хочу пов’язати своє життя з цією неординарною і творчою професією. Не знаю, що буде далі, як складеться доля, але маю надію, що в цій сфері знайдеться місце й для мене.

МОЯ ЗЕМЛЯ, МОЯ КОЛИСКА

Від народження кожна людина міцно пов’язана з рідною землею. Тією, якою малеча ступає перші кроки. Яку хоч раз у житті, але куштувала на смак, навчаючись їздити на велосипеді, або ж просто, граючись у рухливі ігри, збивала об неї коліна й лікті, припадала до неї, коли батьки силоміць намагалися забрати з прогулянки додому. Земля наших близьких людей, без яких життя не було таким, яким є. Земля, яка годує духмяним хлібом, що росте на її безкраїх нивах.

Рідна земля – та, заплющивши очі, яку бачиш уві сні, неначе наяву. Людина за своє життя може бувати в різних куточках світу, але власну землю, найпершу, ніколи не забуде. Із нею пов’язані теплі спогади: батьківський будинок, улюблена гойдалка, вуличка, якою кожного дня крокував, річка чи поле, ліс, садочок, школа, перше кохання. Де дихається так легко, вільно та по-особливому. Ступаючи на яку, після довгої розлуки, серце б’ється з подвійною силою.

Де б ми не були, завжди хотітиметься до рідної домівки. Бо саме там відчуваєш себе комфортно, надійно та по-домашньому.

Можливо, комусь це здасться сентиментальним, бо земля, на перший погляд, всюди однакова. Ну, хіба що різниться своїм вмістом: десь чорнозем, десь суміш з глиною, а десь земля піщана. Але ж це те, що пов’язує наше минуле, теперішнє і майбутнє. Це мама й тато, бабуся й дідусь, котрі завжди будуть раді бачити тебе там, де ти народився і виріс.

Влучним є вислів Бернарда Шоу: «Ми навчилися літати в повітрі, як птахи, плавати під землею, як риби, залишилося навчитися жити на Землі, як люди», адже більшість із нас так і не зрозуміли всієї святості та цінності до найтеплішої та найріднішої місцини на землі.

Катерина ЗУЛІНСЬКА

Інна ОНИЩЕНКО

Народилася холодної ночі 1 лютого 1995 року, і відтоді не було спокою ні мамі з татом, ні бабусі з дідусем, а пізніше й молодшій сестричці. А все тому, що росла надзвичайно активною та допитливою дитиною. Добре, що жагу до пізнання вдалося спрямувати у правильне русло. Читати і писати вміла ще до школи, тому в першому класі усю шкільну програму опановувала з легкістю.

Наступні роки початкової школи пройшли також легко, насичено і весело, з дорослими обов’язками і дитячими мріями.

Після переходу у середні класи завжди прагла першості у всьому. Через це невтомно й натхненно працювала, кожну оцінку, грамоту, відзнаку «вибивала» із рук «суперників» по навчанню, можна сказати, вигризала з граніту науки.

Завдяки старанням змогла вступити на бажану спеціальність у педуніверситет. Зараз продовжую опановувати цю захопливу професію – журналістику.

З О З У Л Я

Ку-ку!

Ще не зовсім усвідомлюю, чи сниться мені ця дивна птаха, чи насправді звідкись доноситься її спів. Поволі відкриваю очі й розумію, що це годинник б’є дев’яту.

Так не хочеться висуватися з-під теплої ковдри! Поринати у вир повсякденних справ, що їм кінця-краю немає. Але дивлюся на чоловіка, який досі дивиться сни (бо ніжно усміхається й щось бурмоче), і розумію: потрібно готувати сніданок.

Ледь встигла відкрити двері кухні, як пухнастий клубок мало не збив із ніг. «Мурчик! Ах шкідник!» – вітаюся з улюбленим котярою, котрий вимагає їжі. Погодувала його і беруся за вівсянку (з неї мій коханий Шерлок завжди починає ранок). Поки вариться каша, п’ю чай, а в голові мимоволі чую: «Ку-ку!».

Ку-ку!

Будило колись моїх бабусю й дідуся. Старенька завжди розповідала, як прокидався її коханий за кілька хвилин до цього сигналу годинника, щоб подивитися на сонну дружину, поцілувати її. Вона й сама вже не спала, але ніколи не відкривала очей, боялася порушити це ранішнє таїнство.

Накувала зозуля бабусі з дідусем шістдесят сім років подружнього життя, з ніжними ранками й теплими вечорами. У горі і радості, багатстві і бідності… Невже вона й справді рахує літа?!

Тим часом вівсянка зварилася, настоявся духмяний чай. Беру їх і заходжу у спальню. «Прокидайся, коханий», – і, як дідусь, ледь відчутно торкаюся губами до носика свого найдорожчого чоловіка.

Інна ОНИЩЕНКО

Ольга КОСМИНА

Народилась у мальовничому селі Селище Тиврівського району, яке люблю і мрію збудувати на його околиці біля лісу та ріки Південний Буг власний будиночок.

У школі була активною, яскраво проявляла свою романтичну вигадливу натуру: брала участь у творчих конкурсах, а шкільні твори писала у різних варіантах, аби поділитися з однокласниками.

Барвистих кольорів моєму підлітковому життю надавали заняття гімнастикою, народним та класичним танцем, грою на сопілці у музичній школі. Одним із своїх досягнень вважаю самостійне підкорення одного з романтичних інструментів – гітари. З 2011 р. здобуваю журналістський фах у Вінницькому педуніверситеті, про що мріяла ще з дитинства. Зажди вважала, що слово – це найсильніша зброя!

 Себе вважаю щасливою людиною, бо маю безцінний скарб – коханого чоловіка, надійну і дружню родину та справжніх, провірених часом, друзів!

СПОВІДЬ ПОЛОНЯНКИ ЧАСУ

Я народжувалася тоді, коли небо голосно плакало срібною грозою. Це все, що знаю про той день. Бо мама померла, даруючи мені життя, а у батька ніколи не було часу на пусті розмови. Виростала звичайною дівчинкою. Не було у мене ні пишної краси, ні надзвичайних здібностей! От що правда, то малювала непогано.

Закінчуючи десятий клас, у зимову пору (як зараз пам’ятаю, що то було 14 лютого), познайомилася у клубі з хлопцем. Звали його Романом. Такий високий, видний, чорнявий. Він був не як усі: не говорив зайвого, не любив гучної музики, не пив пиво, не палив. Мій батько був не проти такого кавалера, тому відпускав гуляти навіть до 23 години! Ми каталися на мотоциклі, їли шоколадну «Ромашку», запиваючи «Ситром». І все було добре.

Тим часом з’явився ще один залицяльник – молодий парубок, який працював у нас на пошті. Він мені не подобався, але йому подобалася я. Хлопець виявляв знаки уваги, але нічого йому не обіцяла.

Минув рік. Зрозуміла, що кохаю Романа і відчувала, що це взаємно. Колись знайшла у його кишені згорнутий папірець у клітинку! І там прочитала записи «Люблю, коли її вії торкаються мого обличчя, люблю її запах, люблю слухати її, хочу відчувати смак її губ». Боже, ці слова назавжди збереже моя пам’ять. А й справді, може й ніхто не повірить, та за рік ми жодного разу не цілувалися! Мені вистачало просто підбігти до нього, стати навшпиньки і обійняти міцно-міцно, так, що весь світ стискався і поміщався у щось малесеньке і незначне! Здавалося, що ще стільки часу, що все ще встигну: і перший поцілунок, і перша ніч з коханим, і перший світанок дорослого життя. Тоді взяла той папірець і красиво намалювала декілька слів: «Обіцяю бути поруч, завжди!».

І була завжди з ним! Завжди! Сама нейтралізувала усіх своїх друзів, відійшла духовно від сім'ї. Але була щасливою! Він сидів зі мною зранку й до ночі, коли хворіла, прокидалася і засинала з думкою про нього.

Пізніше Романа забрали служити до армії. Я так хвилювалася, ловлячи себе на думці, що його довго не буде поряд. Останню ніч, проведену разом, запам’ятаю назавжди! Вона була прекрасна. Проте, жодного разу так і не сказала, що люблю!

Як тільки він поїхав, відчула порожнечу! І тут нагадав про себе мій давній невтомний залицяльник! Він почав приходити в гості, ніби напрошувався просто в друзі, говорив годинами з моїм батьком. Час ішов. Мені стало просто нестерпно бачити щоденно цього хлопця у хаті. Сама лишень питала його, чи нема від Ромика листа, і ховалася в кімнаті! Листів не було. Дуже хвилювалася, проте перша не писала, бо ми ж ним домовилися… Я просто чекала! А потім дізналася, що вагітна!

Батько наробив галасу на все село. Лихові не було меж. Мене постійно нудило, а особливо від надокучливого «поштарика». Хвилювалася за Рому і благала про допомогу в Господа. Навіть одного разу написала Ромі про те, що мене заміж видають (про його дитину – змовчувала), а від нього – тиша!

Люди казали, що забув він мене давно, іншу собі знайшов… Не вірила, плакала, а потім змирилася, заливаючи своє гаряче серце холодним болем.

Нарядили мене у білу сукню, вельон. Музика грає, усі сміються! Я ж потайки втираю сльози: «Я ж його так любила! Хоч би пожалів! Хоч би звісточку надіслав – не так би страждала! Я ж так його чекала! Вірила! Тепер проведу все життя з нелюбом, а коханому − байдуже! Колись напишу йому усе, хоча ні – скажу… колись!»

…Йдучи центральною вулицею села до церкви, з-поміж десятків людей, помічаю знайомий силует, що опирається на один із парканів! Боже! І як у мене тоді серце тьохнуло! Запекло! Та ні – не він. Рома був високий, стрункий і в нього очі блискотіли щастям та здоров’ям, а у цього – травмована нога, суха постава і сп’яніле обличчя. Йдемо далі. І постать ця починає вільно крокувати мені назустріч. Зніяковіла, заплющила очі і десь здалеку відчула рідний запах. Рідний до болю, до гіркоти. Чоловіча долоня взяла мою руку і втиснула під мій браслет якийсь згорточок. Розплющила очі… Музика не грала. Час зупинився, все застигло, лише образ мого щастя, повільно шкутильгаючи, ховався за горизонт. Захотілося закричати, заверещати, заревіти, проте – промовчала. Господи, тепер все життя шкодую за тим, що не закричала тоді, не гукнула.

З церкви втекла. Бігла босими ногами світ за очі! Плакала, слухаючи навздогін, що вертихвістка, і все таке. І ніхто, ніхто не знав правди! Навіть сама тоді не знала!

Прибігши додому, сховалася на горищі і хотіла перерізати собі вени. Проте погляд впав на маленьку корзинку, сховану під старими речами мого теперішнього «чоловіка». Серце чомусь застогнало ще більше! Заглянула в корзину. Листи! Господи! Там були десятки листів від Романа! Листів, яких чекала роками; листів, думки про які мене змушували надіятися і жити! Невже їх ховали від мене! Це мій «чоловік»! Ненавиджу його! Почалася справжня істерика. Кричала, розриваючи листи, читаючи деякі фрази: «Люблю тебе», «я у госпіталі», «приїдь», «надіюся», «ти  − моє життя», «дуже чекаю відповіді», «кажуть – ти мене зрадила», «як ти могла?»

Впавши у безсиллі на підлогу, дістала маленький папірець: «Люблю, коли її вії торкаються мого обличчя, люблю її запах, люблю слухати її, хочу відчувати смак її губ», і … «обіцяю бути поруч, завжди».

Збираючи усі сили, пішла шукати його, свого Рому. Настав час розібратися! Вибачитися! Сказати «кохаю»! Сказати про ЙОГО дитину! Прийшов час!

Пам'ятаю, як знову побачила його! Востаннє… Він вийшов із церкви, коли хотіла туди увійти. Став на коліна. Блідий-блідий! Мовчав, дивлячись мені у вічі. І стільки у тих очах було несказаних фраз, нездійснених обіймів. А я ж так хотіла все сказати! Просто не могла розпочати розмову. Чекала моменту. Я просто не могла набутися з ним, надихатися ним… Він дивився в мої запухлі від сліз очі і стомлено дихав, чекаючи моїх слів. Мовчала! Боже! Знову мовчала! А він? Він просто ніжно поцілував мою білу руку, тихо закрив очі, і, поклавши долоню собі на серце, відійшов у вічність. Його не стало! Просто не стало! Я не могла його торкнутися, поцілувати, ним надихатися, ним напитися, ним нажитися…

Що далі? Лікарня, втрачена дитина. Батько теж незабаром пішов з життя.

Мені уже сорок п'ять! Тепер розумію, що самі небеса нагородили мене коханням 14 лютого, в день Св. Валентина. Тоді й не знала, що через десятки років цього числа святкуватимуть День закоханих. 14 лютого – особлива дата для мене. Я їм цукерки «Ромашка», п'ю «Ситро» і вірю у те, що він простить, бо люблю його і любитиму вічно! Ще знаю, що мене пробачив час, бо його зараз у мене безліч, і слів безліч, а от сказати їх нема кому, лише глухій тиші, яка стала мені вірною подругою!

Ольга КОСМИНА

Наталя Г А В Р И Ш

Вінничанка, яка народилася 24 червня 1994 р. в сім'ї будівельника та медичної сестри. Мабуть журналістика у моїй підсвідомості була закладена ще з дитинства. Маючи різницю із старшою сестрою у чотири роки, у дворічному віці завчала на память вірші, котрі їй давали у садочку.

Середню освіту здобула у міській школі № 16, котра стала моєю другою домівкою. Проблем з навчанням не виникало, важлива інформація на стільки легко закарбовувалася, що могла її відтворити через тривалий проміжок часу. Завжди приваблювала поезія, тому-то й активно брала участь у різноманітних літературних вечорах, на яких читала власні вірші. У 2009 р. разом із однокласниками посіла перше місце у інтелектуальному конкурсі «Світ очима дитини». У 2010 р. закінчила з відзнакою Малу молодіжну соціальну академію при Вінницькому міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Із 2012 р. – студентка напряму підготовки «Журналістика» Вінницького педуніверситету. Журналістика посідає вагоме місце у моєму житті. Надіюся, що саме масмедійною дорогою вийду на стежину дорослого самостійного життя.

НАСНИЛИСЯ ОЛЬЧИНІ СОНЯХИ

Не все те забулося, що було змалку. Пригадую, як ще маленькими дітлахами бігли навипередки один одному, аби бодай одним оком подивитися на золоточубих соняхів сусідки Ольки. Але ж клятою жінкою вона була, не могла жодного дня прожити без своїх прокльонів. Для неї вони були, як хліб насушний.

Пригадую, як влітку, темного проникного вечора, закортіло мені поглянути на золоточубого бодай одним оком. А то у селі й іншої мови не знайдеться, як Ольчині соняхи. От уже їх рідне село хвалило та вихваляло, прокльони все на них посилало. А сусідка ходила така гордовита по подвір’ю, як та пава, радіючи від того, що й цього річ втерла Марусині ніс своїм врожаєм.

Закравшись на сусідчин город, на місті завмерла від неймовірної краси. Озвучені бджолами, вони здались мені подібними до круглих кобз, які земля підняла зі свого лану на високих живих стеблах. Як молоде зітхання землі, як жовтогарячий подих ранку, стоять собі на своїх тоненьких ніжках й похитуються у різні сторони.

Підійшовши до них, довго стояла, немов вкопана у землю, зачарувавшись їхньою красою та неповторністю, котру неможливо зрівняти ні з чим. Вони, як промені, виблискують на сонці, наливаючись жовтавими відтінками.

Моє дитинство було дивовижним хоча б тому, що у ньому були соняхи. Та хто знав, що ті хвилини щастя з босоногого дитинства випаде нагода пережити ще раз.

Мені наснився сон, у якому я стояла посеред соняхів, котрі манили мене до себе п’янким ароматом, ранково-росяним запахом. Та серед них я шукала свого, того ж золоточубого, на якого не раз приходила поглядати у дитинстві, котрий зазирав своїми яскравими оченятами прямісінько у душу.

Дивовижні спогади про щасливе дитинство перебив надокучливий будильник, але перед очима й досі стояв жовтогарячий, котрий тремтів від ранкової прохолоди, віддзеркалюючи усмішку мого дитинства.

Хтозна, можливо сьогодні ми з тобою зустрінемося знову, мій незабутній золоточубий друже…

Наталя ГАВРИШ

Світлана ЛИТВАК

Знак Зодіаку – Близнюки, бо з’явилася на світ 6 червня 1995 р. у благодатному Ямпільському краю. У ранньому дитинстві Світланка була непосидючою: бігала, стрибала, збивала коліна й лікті на футболі з сусідськими хлопчаками.

У школі проявила себе у волонтерстві, захоплювалася музикою, зокрема вокалом, танцювала і займалась спортом. У вільний час малювала, вишивала, плела бісером та писала вірші. Як і кожна володарка «золотої» медалі, мріяла стати вчителькою, але доля відкрила двері журналістиці.

Одного разу разом із родиною приїхали погостювати до тітки, яка навчалась у Вінницькому пед­університеті. Вона дала дівчині газету «Студентська територія», де в одній із публікацій увагу привернула дата «6 червня». Як стало відомо, саме у Світланин день народження в Україні своє професійне свято відзначають масмедійники. Довго не вагаючись вирушила на кухню, де сиділи мати та тітка, і з порогу заявила: «Хочу бути журналістом!». Незабаром так і здійснилося.

Нині дівчина щаслива, бо має гарну родину, кохану людину, вірних друзів та улюблений ВНЗ. Хоч і професію обрала доволі спонтанно, але ніскільки не шкодує, докладає максимум зусиль задля фахового становлення й зростання.

Р Е П Е Т И Ц І Я

Влучно одного разу хтось сказав: «Життя театр й усі ми в ньому актори». Не дивно, що ця фраза стала крилатою.

Шкода, але репетиція, яка доречна не тільки лише для театру, а й для інших видів мистецтва, цілком неможливою є для нашого буття.

Звісно, перед важливою подією чи розмовою прокручуємо в своїй голові не один сценарій та сотні діалогів, але життя любить експромт. А як би хотілося знати наперед порядок дій, прорепетирувати всі можливі сцени та знати точно, що все пройде успішно.

Життя театр… І кожен грає головну роль в своєму особистому спектаклі. І кожен пише сам собі сценарій. Та навіть це не врятовує від невдач і випробувань, які завжди чекатимуть в майбутньому. Хоч ми і є авторами власної долі, проте ніхто не знає, коли закриється його завіса.

На схилі літ всі шкодуватимуть про щось своє, а я, здається, про те, що всі роки які, вже будуть за спиною прожиті без жодної репетиції. І всі невдалі ситуації не будуть виправлені, і ніхто не скаже «Стоп. Переграємо».

Світлана ЛИТВАК

Категорія: Творчий Всесвіт | Додав: Gandzuk
Переглядів: 462 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar